| Перезавантажився? Перезавантажся! |
| 22.08.2008 12:03 | |
|
ЗМІНА ЖИТТЯ ВІД ПЕРЕМІНИ МІСЦЯ В Росії дауншифтерів теж більшає. Знайомі росіяни стверджують, що там набагато важче, ніж в Україні, стати найпершим і найкращим у будь-якій галузі, особливо творчій – надто багато і письменників, і співаків, і навіть журналістів. А реалізувати свої амбіції в політиці взагалі неможливо, тому краще завчасно від них відмовитися, скерувавши бажання змінити світ на самого себе. Там дауншифтінг, відрізняється від світового: якщо європейці та американці, аби втекти від напруженого життя, часто переїздять до сільської місцевості, то росіяни змінюють країну. А щоб не вчити іншої мови й не потрапити у незвичне середовище, їдуть «до своїх» – в Індії на Гоа вже кільканадцять років існують такі собі комуни росіян, переважно москвичів, які здають свою квартиру в мегаполісі й живуть на ці кошти в дешевому теплому раю на березі океану. «Гоасиндром» – так пояснюють свою втечу від життя керівники піарагенцій, політтехнологи, рок-співаки тощо, а самі вони вже не дауншифтери, а гоашифтери (пригадується передовиця російського News week: «Дауншифтінг. Його немає. Є лузери з московською квартирою»). Зауважу, відірваність від реальності в них далеко не така повна, як здається – підробляти, маючи мережу Інтернет, людям творчим справді можна будь-де. Там серед них є і моя знайома киянка, вже років з десять. Її мати довго бідкалася, чи не доступні легкі наркотики привабили доньку в далекій незнаній країні. Але коли дівчина позбулася на Гоа хронічних хвороб, з якими не могли впоратися київські медики, мати заспокоїлася й тепер регулярно пересилає гроші від квартирантів. А позаяк вартість найму квартир в Києві не зменшується, жити на Гоа можна спокійно. Хоча... Подрузі саме на Гоа розповіли про знайомого голову московської піар-агенції, який на рік передав керівництво заступникові, а сам поїхав... складати путівник Вологодської області. Просто так, щоб було. І розповідали, до речі, із заздрістю: й океан може остогиднути. Тобто можна й не їхати далеко. Власне українська тенденція серед молоді постстудентського віку – змінювати місто проживання в пошуках психологічного комфорту. Знаю киян, які переїхали до Львова, знаю вихідців із маленьких містечок, яким однаково, де саме знімати квартиру, тому вони приблизно по року працюють у різних обласних центрах. Також важливо вчасно зрозуміти, чи те, чим ти мусив займатися досі, – твоє справжнє покликання. Бо, як це не дивно, найвидатніші діячі в різних галузях прославилися не тим, з чого починали кар'єру. Даун- шифтінг ще визначають як засіб від стресу – можна просто звільнитися й зробити паузу, слухати музику, читати книжки, дивитися кінофільми, гуляти вулицями рідного та інших міст, отримуючи запас позитивних емоцій, необхідний для подальшого процесу добуваннягрошей. У своїй ідеології дауншифтери посилаються на великих світу цього – саме тих, хто спростили своє життя й отримали від цього душевний спокій. Такими вважаються персони від Діогена та Будди до Льва Толстого. В одному з інтернет-блогів натрапила навіть на твердження: «Міміно – радянський дауншифтер» – десь так воно і є. СПУСТИТИСЯ, АБИ ПІДНЯТИСЯ Загалом, певною мірою дауншифтером є і банкір Сергій Тигипко, який свого часу фігурував у рейтингах претендентів на пост президента України, але вирішив відмовитися від політики й збудувати нову щасливу сім'ю, і телевізійник Микола Канішевський, який змінив генпродюсерську кар'єру на бізнес у будівництві заміських будинків, в одному з яких і живе, і дизайнерка Христина Гусіна, яка нещодавно попрямувала за чоловіком-футболістом у Самару, де зовсім не до модних показів українського модельєра. Й автор безсмертного хіта «Вона» Кость Москалець, котрий живе на хуторі під Батурином. У кожного з нас є знайомі, які в певному віці кардинально змінили професію й стиль життя, звичайно, внаслідок суто власних обставин, а не завдяки моді на досить немилозвучний дауншифтінг. Я вважала одним із перших українців-дауншифтерів публіциста Анатолія Стрєляного. Він так щиро, так натхненно розповідав мені років сім тому, яке щастя змінити щоденну роботу на радіо «Свобода» в Мюнхені на тихе письменницьке життя в щойно придбаній сільській хатинці на рідній Сумщині, де піч, сад, город… Але минув час, і пан Анатолій став непримиренним до таких «зрадників цивілізації», а сам повернувся до великого міста. «Це цілком безпечна річ, на щастя, – заявив він Тижню, – мода така для небагатьох. Якби значна частина людей захворіли на цю дурню, життя зупинилося б. Це або чокнуті, або ті, кому вже не доводиться заробляти грошей, а залишається тільки заздрити. Адже більшість людей працюють заради грошей, так і в Писанні сказано: «В поті чола будеш заробляти свій хліб». А якщо немає потреби добувати свій хліб у поті чола, то людина дозволяє собі жити, як їй хочеться. А вона ж ледача від природи! До того ж, це спосіб компенсувати власну неспроможність – ось я особливий. Це шизофренія взагалі, грубо кажучи.Ши- зофренік хто? Він інакший, не такий, як усі, він видрючується, сам перед собою, звісно. Тобто такий собі дауншифтер – це або бездарна людина, або хвора. Замість того, щоб трудитися, працювати, захищати дисертацію, зводити будинок, вона самостверджується тим, що не така, як усі, і що в неї, скажімо, був поганий начальник. Нормальна людина, в якої є відповідальність перед родиною і взагалі перед собою, таким страждати не буде, вона вкалуватиме, наскільки їй дозволяють сили й здібності. Якщо вміє копати траншею – копатиме, доки вистачить сил. Якщо вміє винаходити нанотехнології, буде цим займатись, а не горобцям дулі крутити». Хотілося знайти й альтернативну думку, але не той справжній дауншифтер, хто готовий давати інтерв'ю про своє життя – принаймні ті, кого вдалося знайти, відмовлялися – «реклама нам ні до чого». Може, вони й мають рацію – насправді в кожного своє життя. Просто коли, прочитавши цю статтю, вам захочеться заволати: «Як же мені набридло все, що роблю!», спочатку вирішіть, чи готові якщо не здати квартиру й податися на Гоа, то хоча б переїхати в залишену хату далекого українського села й «злитися з природою». Або перейти зі щойно отриманої посади керівника підрозділу у вільні по півдня кур'єри, щоб решту часу сидіти перед комп'ютером, спілкуючись із випадковими людьми під вигаданим ім'ям. І чи буде така зміна для вас вимріяним і очікуваним щастям? Утім, самі дауншифтери вже закликають, аби їх звали апшифтерами, бо вони після «спуску» зазвичай піднімаються соціальною драбиною вище, ніж були. Звичайно, не всі, але точно підрахувати важко...
Источник: Український тиждень |
Хто з нас такого спекотного дня, відірвавшись від комп'ютера, не вигукував у навколишній простір чи то вголос, чи то подумки щось на кшталт «Із яким задоволенням я б усе це залишив! У світі є небачені острови, де плескочуть морські хвилі, можна лежати на березі й нескінченно пити кокосове молоко (коктейль «Мохіто», пиво «Туборг» тощо). Це не щастя – робота-дім-робота, мені потрібне інше життя!»
